У місті, де “нікому вчити і нікому вчитись”, відбувся цикл лекцій, на які не можна потрапити. Слухачі, чию увагу привернули професори славетних закордонних університетів, не знайшли собі місця ні на стіні галереї Артсвіт, ні на даху Артквартири, і навіть на спокійних хвилях Дніпра.
Площини, на яких розмістились стільці, стали символом місцевих забобонів, хоча мали бути гранями пізнання. Нестача мотивації зазвичай не дозволяє пересічному громадянину побачити інший бік монети. Заінтригувати сучасного мешканця Дніпропетровська можна лише гучними іменами. Мотивувати – матеріальним. Він втратив пластичність до світосприйняття. Вчитися заново читати потрібно вже через бінокль. Вчитися заново, говорячи те, що перестало бути прийнятним. Чи не є неспроможність бачити потенціал рідного міста та митця у людині поряд тотожною до неможливості зайняти місце на даху? Достатньо лише трохи вийти за межі самого себе, щоб зрозуміти, що перепоною є не фізіологічні закони, а лише загрубілі стереотипи у голові. Чи плавають стільці на воді або розташовані на стінах – це всього лише проекція наших можливостей і комплексів, змінити кут яких куди легше, ніж спершу може здатися. Парадокс перестає бути таким, варто лише дозволити йому матеріалізуватися. Тільки-но експеримент відбудеться, неможливість стає досвідом і основою для наступних екстремальних ідей.
