Презентація Secondary Archive: Україна та Білорусь

23 лютого 2022 - 23 лютого 2022

Прес-реліз

23 лютого відбулася онлайн презентація архіву художниць за участі кураторських команд з України, Білорусі та Польщі, а також художниць, які увійшли в цьогорічну едицію Secondary Archive.
Зустріч модерували Оксана Карповець. Від України участь взяли кураторки Катерина Яковленко, Оксана Брюховецька, та Ірина Полікарчук, а також художниці Анна Мананкіна та Алевтина Кахідзе. Білорусь представляли координаторка Анна Чистосєрдова, кураторки Софія Садовська та Анна Карпенко, художниці Ольга Масловська та Оля Сосновська.

70 нових висловлювань від трьох поколінь художниць - 20 з Білорусі та 50 з України - з’явилися на платформі https://secondaryarchive.org/.
На сайті також представлені есе, написані кураторками проєкту - Катериною Яковленко, Анною Карпенко, Софією Садовською та Асею Цісар, - що аналізують свою кураторську роботу, виклики, пов’язані зі створенням архіву, та вписують практики українських та білоруських художниць у соціально-політичний контекст.
Важливою в контексті російської агресії стала промова Катерини Яковленко:
“На початку я б хотіла зачитати невеликий альтернативний список імен:

Ольга Деконська
Євгенія Спаська
Леоніда Заглада
Володимира Крушельницька
Ярослава Менкуш
Стефанія Шабатура
Галина Севрук
Людмила Семикіна
Софія Налепинська-Бойчук
Ада Рибачук
Алла Горська

І це невелика частина жінок-художниць, критикинь, які були цензуровані, репресовані та убиті радянською владою у різні її періоди.
Сьогодні ми говоримо про внесок української команди у Secondary Archive. Варто сказати, що він символічно виражений не лише у 50 іменах, але і нових темах і хештегах, зокрема війна та насильство.

На наступний день після презентації, 24-го лютого Росія розпочала повномасштабну війну з Україною. 


Сьогодні ми перебуваємо у тій ситуації, коли на тимчасово окуповані райони Донецької та Луганської області, увійшли незаконно російські війська, які стріляють по українським населеним пунктам, ставлячи під загрозу життя людей, руйнуючи цивільну інфраструктуру та знищують житлові будинки. Війна, що триває вже 8 років, не може не впливати на мистецькі процеси. Мистецтво ніколи не було відділено від політичної і соціальної ситуації. Йдеться не лише про втрату творчих можливостей, економічні та соціальні проблеми, але передусім про елементарну безпеку та права людей. І тим паче щодо тих спільнот та громад, які є чутливими до змін.

Чого у цьому архіві немає? У цьому архіві немає художниць, які працюють з кримськотатарською традицією. Це не означає, що їх немає зовсім. Цей виклик, який стоїть перед дослідницями, кураторками та інституціями - і з яким ми ще маємо працювати. Але причин для цього є кілька. По-перше, анексія Криму, яка відбулась у 2014 року і обрізала Крим від України; по-друге, складна і трагічна історія кримських татар, які були депортовані зі своїй території і почали повертатись додому лише з 1987 року, а офіційно це стало можливо з початку 1990-х.

Я продовжу список, який почала раніше і додам:
Марія Куліковська - її роботи залишились на території захопленого Фонду Ізоляція в Донецьку, який став тюрмою, та вважаються зниклими,
Альона Гром - яка почала фотографувати після того, як вимушено покинула свій будинок у Донецьку, фотографія стала для неї способом опрацювання власної травми, а також допомогою тим, хто мешкає у так званій сірій зоні
Катерина Єрмолаєва - художниця, яка не може повернутись додому через війну
Валерія Трубіна - художниця, чиє сердце перебуває між американським Берклі та її рідним Луганськом, де живе її мама, і який нещодавно обстрілювали самі ж проросійські та російські угрупування.
Алевтина Кахідзе, художниця яка втратила маму на блок-пості.
Цей список можна продовжувати.

У своєму тексті я багато пишу про невидимість - однак сьогодні важливим є те, щоб архів текстів українських авторок став видимим не лише в Україні чи серед Вишеградських країн, адже саме таким чином ми можемо протистояти російській агресії та пропаганді, яка позбавляє суб’єктності українських авторів та авторок і взагалі виключає українське мистецтво та українську культуру зі свого наративу. Говорячи про невидиме я б ще раз хотіла наголосити на тому, що ми маємо справу не з українською кризою, як про це часто пишуть західні ЗМІ, ми маємо справу з воєнною агресією Російської Федерації, яка виражена у захопленні території, нав’язаній війні, перегляді історії та замовчуванні злочинів, що були скоєні раніше. Тож, ніколи знову.”

Серед текстів 50 художниць ви знайдете історії тих, хто називає своє мистецтво політичним і тих, хто ніколи до цього не говорили про політику, однак у своїх маніфестах та промовах ці авторки підкреслюють постійну присутність війни та агресії - не лише на фронті, але й в повсякденному житті.