Оля Федорова — мультидисциплінарна концептуальна мисткиня, що працює із перформансом, фотографією відео та візуальною поезією. Народилась 1994 року у Харкові.
В своїй практиці Оля Федорова працює із сенсами та значеннями, вивчаючи механіку та проблематику їх формування й трансформації методами перформативної інтервенції, спостереження та писання. З початком повномасштабного вторгнення росії в Україну вона також займається арт-активізмом та публіцистикою з метою промотування культури України за кордоном та підвищення обізнаності іноземної авдиторії щодо злочинів рф та спротиву українського народу. З літа 2022 року тимчасово проживає та продовжує мистецьку практику у місті Ґрац, Австрія.
Лауреатка фестивалю сучасного мистецтва «Non Stop Media VIII» (Харків, 2016); переможниця конкурсу сучасного візуального мистецтва ім. Натана Альтмана (Вінниця, 2017); фіналістка конкурсу молодих художників МУХІ 2017 (Київ); фіналістка Другої Бієнале молодого мистецтва України (Харків, 2019).
Мала персональні виставки у Харкові, Києві, Дніпрі, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Торіно (Італія) та Ґраці (Австрія). Бере участь у резиденціях і колективних виставках та проєктах в Україні, Польщі, Німеччині, Австрії, Великій Британії, Іспанії, Норвегії, Аргентині, Японії, Республіці Корея, США та ін.
…Всім тим, хто вмовляє нас «припинити ненавидіти, аби не стати такими, як росіяни».
Всім тим, хто прагне миру, та не розуміє, що мир може бути здобутий лише у битві. Що лють — це є наше паливо. Вона дає енергію для боротьби, а боротьба — це не тільки виживання, це є саме життя. Сильні почуття, сильні слова та сильні дії — навіть якщо вони можуть виявитися сильнішими, аніж ти можеш витримати — все ж кращі за безпорадне мовчання.
Я народилась і виросла в світі, де лють і гнів були під неоголошеною забороною, де випускати їх вважалось нечемним і грубим — особливо для молодої жінки. «Транслюй позитивні емоції, уникай негативу або, якщо не можеш, хоча б просто залишайся нейтральною», — ось, чому я навчилась за свої роки життя в ХХІ сторіччі. Але ця концепція не завадила російському повномасштабному вторгненню та всім тим нелюдським злочинам, які росіяни здійснили і продовжують здійснювати на нашій землі. Світу, в якому ми звикли жити — світу без гніву, без люті, без ненависті — більше не існує. І надалі немає сенсу уникати їх, боятися їх, ховати їх. Час прийняти ці сильні емоції та наповнити наші баки доверху їх життєдайним вогнем — щоб продовжувати працювати, творити, жити.
…Але, звісно, це все не тільки про чисту лють, не тільки про гнів до росіян, які прийшли нас винищувати.
Це про любов. Любов до твоєї родини, друзів, домашніх тварин, до міст і селищ, до окремих вулиць у них, до парків і дерев, чи просто до того, як приємно там гріє сонечко на початку осені. Але також це є більша любов, така, що її навіть важко осягнути чи означити словами. Любити Україну — це не просто любити землю, людей чи свої дитячі спогади. Це означає любити Україну як ідею, все, що Україна собою втілює, і що вона захищає.
Тоді як лють допомагає тобі боротися — любов допомагає тобі жити й насолоджуватись життям. Проходити крізь усі битви і не втрачати себе, не занурюватись в свою лють занадто глибоко та не ставати бездушними, нездатними бачити красу довкола. Лють — то є меч, а любов — то броня. Але любов також може стати мечем — проти тих, хто не має любові, або ж просто боїться любити. В такому разі лють стає бронею.
І мені здається, аби виграти всі свої війни — нам потрібні вони обидві. Меч та броня. Любов та лють.
Оля Федорова
З початком повномасштабного вторгнення багато хто втратив можливість говорити. Відбулось руйнування мови. Мозок відмовлявся сприймати реальність та не міг підібрати слова, які б відповідали новій дійсності. Повернення мови та віднайдення відповідних слів — ознака усвідомлення того, що сталося, прийняття нової реальності, котра змінилась назавжди, та відновлення своєї субʼєктності.
Проєкт Олі Федорової «Любов | Лють» обʼєднує практики писання та візуальної поезії мисткині від початку повномасштабного вторгнення і до сьогодні. Кожна серія робіт репрезентує досвід переживання-проживання сильних емоцій, викликаних війною, в різних обставинах — перебування в бомбосховищі під час обстрілів Харкова в перші місяці, виїзд за кордон і повернення додому — та різними засобами — прокляттями, молитвами, афірмаціями.
Віра в магічну силу слова, що здатне впливати на ситуацію, здавна існує в українській культурі. Не дивно, що у важкі часи різноманітні замовляння, клятви, молитви та прокльони постійно набувають свого поширення. З одного боку, вони слугують своєрідною вербальною магією і виконують терапевтичну функцію. Адже промовляння та вербалізація — це фізичні процеси, які може зробити кожен, щоб допомогти собі впоратися з емоціями, а також долучитися в такий спосіб до спільної боротьби. З іншого боку, поширення правдивої інформації та говоріння про те, що відбувається зараз — це важлива складова і сильна зброя проти ворога в інформаційній війні.
Олександра Шовкун
Кураторка: Олександра Шовкун
Дизайн: Алла Сорочан
Фото: Оля Василець
КОЛИ: 13 жовтня 2023 — 13 січня 2024 року
ДЕ: галерея Артсвіт, Дніпро, Крутогірний узвіз 21а. Вхід через скляні розсувні двері з боку Успенської площі
ВХІД ВІЛЬНИЙ
