Продовжуємо розповідь про художників та художниць, що беруть участь в нашій виставці "Як у кіно...". Своїми переживаннями та думками з нами поділилася Поліна Кузнєцова.
"Війну я зустріла у Харкові, це моє рідне місто, там народились мої батьки і мої діти. Я вірю, що повернусь, і вірю, що Харків розквітне.
Історія про перший день війни варта окремої розповіді, але зараз у нас мільйони таких розповідей. Нескінченне джерело для мистецтва...
Скажу пару слів.
Так вийшло, що я не спала і почула вибухи відразу. Дзвонила всім. Збирала дітей... Був план, де ховатися, і перші 15 днів ми з друзями і моїми дітьми жили у бомбосховищі. Це бомбосховище знаходилось у артстудії, там була гарна музика, кіно і філософські бесіди, густо приправлені матом.
Як не дивно це звучить, але перші дні війни були доволі веселими. З тієї миті, коли стало зрозуміло, що місто ніхто не буде здавати, з'явився драйв і такий дух єдності, братства... як на війні, хоч ми не воювали. Звісно було страшно за родичів, які жили на Салтівці, але адреналін і стрес не дозволяли відчути його в повному об'ємі.
Найстрашніше почалось, коли довелось евакуюватися. У цій важкій подорожі стався якийсь злам і з'явилось відчуття втрати всього звичного, втрати чогось настільки значного, що нема слова щоб охарактеризувати... міста? звичного життя? минулого? Важко було залишити дім, нібито зраджуєш його і нібито від'єднуєшся від своїх людей, втрачаєш коріння. Звучить пафосно, але не знаю, як сказати по-іншому.
В Естонії ця втрата наздогнала нас в повному обсязі.
Я металась в безпечній квартирі, як тварина у клітці, і прагнула єдиного - втекти додому під обстріли.
Але всі мені казали малювати, казали, що це для чогось потрібно... І я стала малювати як навіжена. Друзі-естонці подарували мені багато полотен, і я, як дитина, загадувала собі, що коли я заповню всі, може закінчиться війна? Або просто можна буде повернутися.
Я прокидалась читала новини, плакала і сідала працювати. Перший досвід в моєму житті такого швидкого реагування на події... але ж і подій стільки ніколи не траплялося.
Чорна тканина з'явилась у протилежність рожевій, яку я малювала останні два роки. Рожева тканина - то була мрія, основний об'єкт моїх досліджень з 2019 року. Тоді мені здалося, що вся країна, і я також, обирає мрії замість раціонального. Я розкривала цю тему з різних сторін, мрія - це щось, у чому можна загубитися і щось, що дозволяє вийти за межі звичного. Після 24.02 я знайшла чорну тканину журби, а потім знайшла її у новинах. Десь після Бучі з'явилось багато світлин з чорними пакетами в яких транспортують тіла загиблих. Вони дуже схожі на човники. Відразу так і написала їх. Вийшло досить влучно, якби ж не так сумно.
Картина "пустеля" була остання у серії, мені здалось, що нарешті знайшлись всі символи. Це пустий пейзаж з домами, яких вже нема, або які будуть, тут нема однозначного сенсу. Чорні човни готові вирушати у свій останній шлях. Чорне сонце не дає світла, а терикони написані несвідомо. Що це терикони, я дізналася у Івано-Франківську, до мене на виставку завітала літня пара, вони гарно розмовляли українською, зовсім як місцеві, питали чи застала я війну, а потім з'ясувалося, що вони з Донбасу, поїхали ще в чотирнадцятому.
У Європі стає зрозуміло, як важливо нагадувати про нас, мистецтво гарний для того інструмент. У липні мені вдалося зробити виставку у Лондоні, привезти туди картини про війну. Відгук був гарний, всі співчували і розмовляли про Україну, прийшло багато людей. Теж саме було в Швеції під час акції на вокзалі. Перехожі плакали, ставили питання, довго розмовляли...
Коли показуєш і щиро розповідаєш свою історію, це працює, тому не треба зупинятися, нагадую я собі, коли є відчуття вигорання. Вперше в житті робити проєкти у Європі та США стало чимось більшим, ніж особистий шлях"
