Сьогодні публікуємо розповідь Нати Левітасової про її роботи з серії “PAINted”, які ви можете побачити на нашій виставці "Як у кіно...", а також про себе, свої переживання під час війни.
«Серія “PAINted” - рефлексія на війну в Україні. Єдине, що набуло для мене сенсу в ті перші місяці, було саме документування щоденних новин, без вигадок і перебільшень. Попередні серії втратили сенс. А нова давала полегшення, притупляла біль хоча б на певний час. Часом я плакала в процесі роботи, часом сиділа у ступорі по кілька годин перед мольбертом. Часто картини говорили зі мною, а я записувала їхні фрази на полотнах. Але бувало, що вони мовчали - тоді було найсумніше. Поступово серія перетворилася на історію про мене, мій досвід. Наразі я вважаю її завершеною. Вона виконала свою функцію.
На мою думку, мистецтво зараз - це ще один фронт, дуже потужний. За допомогою нього можливо достукатись до всіх людей, привернути увагу до України. Мистецтво - це прояв волі в першу чергу. Неможливо змусити митців висловлюватись. Неможливо їх зупинити.
«Чи не хочете повернутись додому?»
Таке питання ставлять багатьом з моїх родичів, друзів, знайомих за кордоном. Питають із ввічливості, без підтексту. Питають не розуміючи, що українці вже ніколи не повернутися в попереднє життя. Іноземці, при всій нашій вдячності за допомогу, не розуміють, що таке втратити дім. Вони не розуміють, як це - настільки боятися за життя друзів, родини, своє. І як це - настільки забити на матеріальне. Я сподіваюся, що їм ніколи не доведеться це зрозуміти так, як нам.
Ось деякі записи з мого щоденника перших місяців війни:
- Позавчора переглядала дідусеві фото, які він мені дав в останню зустріч. Родина, Київ, Ужгород, Гостомельський аеропорт. Випадково дав мені фото 95-річного родича-ветерана. А вчора о 8 годині ранку я зняла сережки, подаровані дідусем. І о 8 ранку дідусь помер. В своїй квартирі на Дарниці. В тому районі він народився, пережив другу світову. Дідусеві було 12, коли німці спалили його будинок. Він викопав землянку для матері і сестри. Вижив тоді дивом! А зараз не витримав.
- А 2 тижні тому, коли я провідувала дідуся в Києві, мені наснилася колекціонерка. Вона сказала, що війна точно буде. Обійняла мене, посміхнулась. Я ходила по напівпорожньому місту і плакала. Плакала на кухні, дивлячись у вікно. Плакала з дідусем. Я знала, що бачу це все востаннє. 24 лютого сльози мої висохли. Тривожний розлад кудись зник. А коли помер дідусь, я навіть зраділа. На щастя, він не побачить того, що коїться на його землі.
- Я дійшла до тієї точки, де вже нема сил думати про всіх. Навіть про себе. Мені сниться Маріуполь. Вулички, будівлі, заводи, море. Сниться, що я ще можу врятувати його, якщо намалюю з висоти пташиного польоту. Якщо вивчу кожен квартал. Якщо просто дивитимусь на нього в гугл картах. Сни страшні, бо я щоразу прокидаюсь і усвідомлюю, що це не правда. Кожен новий день починається зі свіжого болю. І так по колу.
- В мене більше немає дому. Я ще довго не погуляю в лісі, не зберу весняний букет. Я не зустрінуся з друзями. Не побачу літак, що заходить на посадку в Бориспіль.»
Я етнічно наполовину росіянка. Мені не дозволяли спілкуватись українською вдома. Тож з принципу я ходила таємно на Майдан після школи. З принципу поїхала навчатись у Львів. З принципу не спілкувалась з росіянами. Видно, моїх принципів було недостатньо, аби зупинити це зло. Тотальний морок. Я ніби дивлюся в пащу демона і хочу кричати. Та голос не слухається…»
