25 лютого о 19:00 в галереї Артсвіт мало відбутись відкриття виставки Люся Іванова “Самі вечірки”. За день до того вранці ми планували розпочати монтаж експозиції. Однак усі наші плани перекреслили новини раннього ранку 24 лютого - росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україну.
“Я приïхала у Дніпро ввечері 23 лютого, щоб наступного дня почати експозицію виставки, до якої готувалася півтора роки. Але не сталося, як гадалося, і наступного ранку ми прокинулися через війну.
Тож 42 дні я провела в Дніпрі, один день, зокрема, їздила до Києва відвідати квартиру і майстерню, забрати деякі речі.
Від самого початку мені цей приїзд здається доленосним, адже Дніпро - дім моїх батьків і мого дитинства. Я раділа, що в такий жахливий час я поряд із родиною і, що мені випала можливість, про яку я давно мріяла - пожити тут місяць, хоч і такий дивний і тривожний місяць.
Протягом цих днів я намагалася спочатку прокинутися від такого страшного сну, не могла повірити, що це справді коїться, багато плакала. Потім почала приймати таку нову реальність і намагалася робити щось корисне, навіть почала трішки малювати і писати. Для мене це було ніби повернення у своє тіло, повернення своєї власної історії та ідентичності. Почалося з того, що, коли я гуляла містом, я жадібно вдивлялася в нього, намагалася не тільки запам'ятати його таким, але і якось законсервувати цей дивний стан. Місто було і воєнним, і мирним одночасно, бойових дій не проходило, але все було напоготові, така важка тиша. Фотографувати було стрьомно, я відучила себе від цього за цей час, тож я купила темперу і написала етюд з вікном і декілька пейзажів. Відчувалося, що я маю робити щось справді корисне, і воно має виглядати іншим чином, але так і не знайшла, як це можна робити. Мені надважко дається плакатне мислення і такі цільові задачі для живопису, тож я працюю зі своїм власним життєвим досвідом, як завжди. Але чи через те, що я перейшла на темперу та бумагу, або через перевантаження життя наративом, підхід до роботи став більш графічним, як мені здається.
Наразі я поїхала. Це для мене було найважче рішення, яке я приймала дуже довго і багато вагалась. Але поїхала з ясним відчуттям, що Дніпро вистоїть, і я скоро туди повернуся, коли закінчиться моя художня резиденція.”
Люся Іванова
